Книга Зінаїди Панасівни Тарахан-Берези «Заворожи мені, волхве…» : Тарас Шевченко і Михайло Щепкін»

«Заворожи мені, волхве…» : 

Тарас Шевченко і Михайло Щепкін»

(Київ : «Мистецтво», 2012. – 353 с. : іл.)

 

Це видання  Тарахан-Берези Зінаїди Панасівни , надруковане за державною програмою «Українська книга» 2012 року,  висунуте на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2014 р. за напрямом літературознавство і мистецтвознавство.

 

Тарас Шевченко. Портрет Михайла Щепкіна. Олія. 1843. Київ.

Саме так атрибутовано Зінаїдою Тарахан-Березою представлений портрет роботи Тараса Шевченка, виявлений у Львові в нащадків Лева Павенцького. Результати її атрибуції знайшли підтвердження спеціалістів не лише України, а й зарубіжжя. Досі, зокрема в Х томі академічного видання мистецької спадщини Тараса Шевченка 1963 року, цей портрет було віднесено до розділу Сумнівні з коментарем: Сучасне місцезнаходження портрета не встановлене.

Цей твір не лише відроджує історичну пам'ять, а й доповнює цікавими аспектами терени шевченкознавства, є вагомим вкладом у розвиток вітчизняної культури, повертаючи через століття шедеври творчості геніїв та нові свідчення їхнього впливу на формування національної самосвідомості українського народу.

Книга провідного наукового співробітника Шевченківського національного заповідника «Заворожи мені, волхве...»  присвячена 200-літньому ювілею Т. Шевченка та 225-літтю М. Щепкіна. Твору  притаманне таке ж глибоко наукове бачення, як і попереднім монографіям Зінаїди Тарахан-Берези – «Шевченко – поет і художник: Синтез поетичної і малярської творчості Т. Шевченка» (Київ: «Наукова думка», 1985),  «Святиня: Науково-історичний літопис Тарасової гори» (Київ: «Родовід», 1998 р.).

Вагомим кроком дослідницької роботи З.П. Тарахан-Берези стало видання про двох корифеїв української і російської культури «Заворожи мені, волхве…» : Тарас Шевченко і Михайло Щепкін». Подібне синкретичне – шевченкознавче, мистецтвознавче, краєзнавче  та театрознавче – видання в Україні здійснено вперше. Воно викликало широкий резонанс у культурному просторі нашої держави та зарубіжжя, відгуки на книгу прозвучали у радіо- та телеефірах України (Державний комітет телебачення та радіомовлення, канал «Культура»; «Студія 1+1», 5-й Національний канал та ін.). «Книгою про двох побратимів-подвижників» назвав це дослідження доктор філології, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького В. Поліщук («Слово Просвіти». – 2013. - Ч. 29). А професор, д-р В. Карпинич із США (Філядельфія) підкреслюючи значення книги, відзначив: «Сьогодні ще один живописний шедевр Т. Шевченка повернувся до нашого народу» («Свобода» [США]. – 2013. - №34).

Спираючись на унікальні науково-історичні документи, Зінаїда Панасівна Тарахан-Береза здійснила оригінальне дослідження щодо живописного твору Т. Г. Шевченка «Портрет Михайла Щепкіна» (1843). Працюючи над атрибуцією портрета, дослідниця не лише остаточно встановила його оригінальність, час створення, авторство Тараса Шевченка та особу портретованого, а й зовсім по-іншому подивилася на постать видатного актора та на його взаємозв’язки з Україною, її Пророком, розкрила невідомі досі сторінки його життя та творчості, побачила в ньому не тільки російського (як одностайно стверджували до цього часу всі українські та зарубіжні видання), а й українського актора, котрого наш народ ще за його життя визнав народним артистом України, який разом з Іваном Котляревським та Григорієм Квіткою-Основ’яненком стояв біля витоків  національного театру.

Окрім того, у книзі вперше в Україні вміщено репродукцію унікального портрета  16-річного Тараса Шевченка роботи невідомого художника 19 ст. кола Йонаса Рустемаса (1829 – 1831 рр.?), що підтверджено, зокрема, висновками Техніко-технологічної експертизи, проведеної Науково-дослідним музеєм Академії мистецтв Росії у Санкт-Петербурзі, до його атрибуції причетна і З.П. Тарахан-Береза (до цього часу найранішим зображенням поета вважався його автопортрет 1840 р.  у віці 26 років). Інші численні документальні раритети, вміщені в книзі,  розшукані автором у державних та приватних архівах, музеях України та зарубіжжя.

 

Про автора

Тарахан-Береза З. П. – провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника, кандидат філологічних наук, заслужений працівник культури України, лауреат премії імені  Володимира Вернадського, знана в Україні та за її межами як науковець, автор монографій, наукових збірників та інших видань.

Визначальними рисами наукової діяльності Зінаїди Панасівни є відродження втрачених пам’яток культури,  глибокий аналіз досліджуваного матеріалу, збагачення історії краю, національної Святині. Зінаїда Панасівна завжди виявляє справжню громадянську мужність, відстоюючи священну вершину. Її пристрасне слово звучало і звучить під час захисту заповідних Тарасових обріїв у Каневі. Справою її життя стало збереження, відтворення та популяризація всього, що стосується історії Чернечої гори, життя та творчості Тараса Шевченка. Всі найважливіші напрями діяльності заповідника базуються на її глибоких науково-історичних, краєзнавчих дослідженнях.

Всього впродовж наукової діяльності З.П. Тарахан-Березою здійснено понад 300 наукових публікацій у вітчизняній та зарубіжній пресі – у часописах, збірниках, «Шевченківському словнику», «В сім’ї вольній, новій», «Шевченківській енциклопедії». У складі творчого колективу вона підготувала перше видання збірника «Із книги народної шани» (Дніпропетровськ, 1976 р.), була упорядником другого видання (1989 р.). У 1978 р. захистила кандидатську дисертацію «Синтез поетичної і малярської творчості Тараса Шевченка».

Тарахан-Береза З. П. – активний учасник міжнародних та всеукраїнських Шевченківських конференцій. Під її науковим керівництвом була створена експозиція музею до 175-ї річниці від дня народження Т. Г. Шевченка, відтворено в 1991 році перший народний музей Кобзаря – «Тарасову світлицю». Її книга – «Святиня» (науково-історичний літопис Тарасової гори» (Київ: «Родовід», 1998) є глибоким науковим дослідженням історії Шевченкової могили, в якому на основі численних документальних, історичних, літературних джерел, власних спостережень переосмислено майже півторастолітній шлях народу до своєї духовної вершини, до храму людської душі. У 2001 році у Київському видавничому центрі «Просвіта» з’явилася прилога до книги «Святиня» – «Тарас Шевченко. Святиня і сучасна Україна»; в 2003 р. – «Святиня і голодомор» (Спогади очевидців про роки голодомору в Каневі 1932-1933 років в час спорудження Шевченківського меморіалу).

Нині Зінаїда Панасівна працює над ґрунтовним науковим дослідженням «Чернеча гора та стародавній монастир Канівський» на базі численних архівних документів та матеріалів, розшуканих нею в Україні, Російській Федерації, Республіці Білорусь, Польщі. Копітка невтомна праця дослідниці дозволила повернути із забуття козацьку церкву Покрови Пресвятої Богородиці, що стояла під Чернечою горою у 18 ст., а нині – відроджена восени 2013 року –  стала свідченням героїчної і водночас трагічної долі українського народу. Під час підготовки Шевченківського національного заповідника до відзначення на міжнародному рівні 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка це стало ще однією віхою достовірного відродження історико-культурного середовища Тарасової (Чернечої) гори та довкілля відповідно до заходів, передбачених Указом Президента України №257/2012 від 11 квітня 2012 року.

 
 

Володимир Поліщук,

доктор філології, професор Черкаського національного

університету імені Богдана Хмельницького

 

КНИГА ПРО ДВОХ ПОБРАТИМІВ-ПОДВИЖНИКІВ

 

«Заворожи мені, волхве» Тарас Шевченко і Михайло Щепкін. – К.: Мистецтво, 2012.

Директор видавництва – Н. Д. Прибєга; художник-дизайнер – П. М.  Буркут; редактор – О. А. Бойко. Фотозйомка:  А. Л. Прибєга.

Книга складається з чотирьох розділів:

І.    Без волі немає долі.

ІІ.  Талант істинно народний.

ІІІ. Батьку, брате мій рідний.

ІV. Таємниця одного портрета.

Відома й авторитетна дослідниця-шевченкознавець із Канева Зінаїда Тарахан-Береза  продовжує свої успішні студії на полі шевченкознавства. Авторка сотень статей, розвідок і рецензій відповідної тематики кількох монографій, серед яких справжньою вершиною бачиться її «Святиня» – літопис Тарасової гори, Зінаїда Панасівна щойно презентувала не тільки науковцям, а й усій читаючій громаді чергову свою ґрунтовну працю – «Заворожи мені, волхве…» (Тарас Шевченко і Михайло Щепкін), вишукано видрукувану видавництвом «Мистецтво». Уважно прочитавши книгу (чи книгу-альбом, бо й так її можна назвати, зважаючи на кількість і якість уміщеного ілюстративного матеріалу), перш ніж відзначити її безперечні достоїнства, висловлю певний сумнів щодо підзаголовка – отого самого «Тарас Шевченко і Михайло Щепкін», оскільки в тесті монографії значно більше місця відведено саме геніальному акторові Щепкіну, а не геніальному поетові Шевченку, й оскільки ракурс бачення теми їхніх взаємин окреслюється саме «від» Щепкіна, то, думається, логічніше було б у підзаголовку персоналії двох видатних особистостей поміняти місцями: «Михайло Щепкін і Тарас Шевченко». Не кажу, що це надто суттєве зауваження, і все ж…

Коло Шевченкових друзів і знайомих, як відомо, вельми широке. І тема ця – «Шевченко в колі сучасників» – здобулася на широке висвітлення. Є навіть окремі видання відповідної тематики. Та і взаємини між Тарасом Шевченком і Михайлом Щепкіним описані доволі широко, принаймні про них більш чи менш детально писали практично всі біографи Шевченка, є й окремі розвідки. Одначе ж, як і в більшості аспектів і тем шевченкознавства, тема взаємин актора і поета потребує дальших розробок, більшої, об’єктивнішої, а незрідка і критичної уваги дослідників, передовсім таких науково й етично сумлінних, якою є Зінаїда Тарахан-Береза. Цей «комплімент» на адресу авторки монографії цілком нею заслужений не тільки згаданими сотнями праць, а й десятками років наполегливої, прискіпливої, уважної й компетентної архівної роботи, а також, звісно, досконалим знанням літературно-мистецької спадщини Шевченка і, що теж вельми важливо, такою ж тривалою усвідомленою відданістю справі гідного пошанування, вивчення і популяризації спадщини Тараса Григоровича. Хай це не сприймається надто пафосно, але можемо з певністю казати, поглянувши й на життєві і творчу біографію Зінаїди Панасівни, що ця талановита жінка все життя своє присвятила Шевченковому слову й образу.

Оця рецензована книга зовсім не обмежується тільки осмисленням взаємин Шевченка і Щепкіна. У ній достатньо переконливо й виразно окреслено широке суспільне тло Російської імперії другої половини XVIІI – і майже всього ХІХ століть, показано підступне і в’язке «юридично-правове» поле самодержавно-кріпосницької системи, зокрема й те витончене крючкотворство, що його так яскраво описано у творах класичної літератури. У монографії достатньо широко показано обставини й історію становлення новочасного театру в Російській імперії взагалі та в Україні зокрема в першій половині ХІХ ст., тобто до утворення відомого «театру корифеїв». Цілком фахово аналізується стилістика театральної мови, еволюція різних складових театральної справи тощо. Природно, все це є в монографії актуальним, адже мовиться про реформаційну місію Михайла Щепкіна в історії театру. Вельми цікавою і фактично відкривавчою є аналітична інформація про діяльність перших класиків нового українського письменства Івана Котляревського та Григорія Квітки-Основ’яненка у процесі становлення нового українського театру, а також і про їхню роль у творчій долі М.Щепкіна. Скажімо, З.Тарахан-Береза дошукується в архівах тези про те, що саме Г.Квітка-Основ’яненко спонукав М.Щепкіна взятися за комедійні ролі, визначивши таким чином стрижневу лінію творчого шляху видатного актора. Цікаво виписано в книзі історії Полтавського та Харківського театрів на рубежі 1810-1820-х років, об’єктивно показано вельми непрості процеси зародження паростків власне українського театру, які пробивалися крізь загати заборон і цензури щодо всього «малоросійського», умови життя тогочасних акторів, серед яких було немало покріпачених, у т.ч. й М. Щепкін. Важливою, отже, позитивною особливістю рецензованої монографії є те, що авторці в ній вдалося достатньо органічно й науково обґрунтовано поєднати особистісну лінію долі Михайла Щепкіна з суспільно-політичним, культурологічним і суспільно-побутовим контекстом його часу. Отже, повторюся, стрижневою віссю дослідження є доля і творчість Михайла Щепкіна, з якою на значній «території» книги переплітаються доля і творчість Тараса Шевченка.

 

Портрет Тараса Шевченка в юності роботи невідомого художника 19 ст. з кола Я. Рустемаса (1829 – 1831 рр.)

Портрет з колекції відомого шевченкознавця Ієремії Айзенштока. Петербурзький дослідник цього портрета Луїза Целіщева визначила автора картини як невідомого художника із кола Яна Рустема віленського періоду життя Тараса Шевченка. В Україні  портрет друкується вперше. Полотно зберігається у приватній колекції у Санкт-Петербурзі (Російська Федерація).

Структурно монографія З.Тарахан-Берези складається з чотирьох «основних» розділів, кожен із яких має певні смислові домінанти, а також кількох мініатюрних «вставних новелок» (назвемо їх так) і блоку ілюстративних додатків із малярської спадщини Тараса Шевченка.

Перший розділ – «Без волі немає долі» – присвячений з’ясуванню біографічних відомостей про Михайла Щепкіна, власне, – це переважно історія закріпачення його предків і тернистого шляху до отримання «вольної». Саме тут, із перших же сторінок, авторка монографії обґрунтовує (документально, «архівно», доказово) українську «природу» Михайла Щепкіна, його органічне вростання в українську ментальність, плекання в ньому української душі, яка довічно й діяльно житиме в акторові, і яка, безсумнівно, стане згодом своєрідною «базою» для поріднення з такою ж душею Тараса Шевченка. У цьому розділі дослідниця аргументовано вдається до цілого ряду полемічних моментів у долі актора, особливо в заплутаній історії визволення М.Щепкіна з кріпацтва. Послуговуючись багатьма архівними свідченнями і джерелами, що вже саме собою є великою цінністю книги, З.Тарахан-Береза фактично й переконливо «реабілітує» князя Миколу Рєпніна, який відіграв ключову роль у визволенні талановитого актора, але над ім’ям якого дуже тривалий час висіли різні неприємні звинувачення, породжені недоброзичливцями. Якраз у цьому розділі й демонструє дослідниця різні бюрократичні крючкотворства на шляху можливого розкріпачення людини, а також подає фотокопії багатьох важливих і рідкісних документів, виявлених нею в архівах Москва, Петербурга, інших міст.

І другий розділ – «Талант істинно народний» – відзначається ґрунтовною документальною базою, численними посиланнями на архівні джерела й цитуваннями першоджерел. Ключова семантика розділу – становлення Михайла Щепкіна як актора на кону Полтавського і Харківського театрів, долання ним театральних шаблонів, невпинне творче зростання, здобуття широкої популярності. І все це на широкому суспільно-побутовому й культурологічному тлі, про що йшлося вище. У цьому ж розділі достатньо широко висвітлена майже сорокарічна творча діяльність М.Щепкіна в Московському театрі, показано творче новаторство і реформаторство актора в театральній справі й неодмінне, на чому постійно й доказово наголошує авторка монографії, культивування актором української тематики, яку він силою свого таланту і всупереч різним заборонам і настановам, подавав не вульгарно, не карикатурно, а щиродушевно, позитивно-прихильно, досягнувши, зрештою, саме такого сприйняття «малоросійської» тематики навіть у тогочасних імперських столицях. З.Тарахан-Береза переконливо показує й ту важливу «відроджувальну» роль, яку відіграв М.Щепкін у популяризації п’єс М.Гоголя, котрі російська публіка спочатку не сприймала, та магія щепкінського таланту й тут подолала упередження, забезпечивши успіх згодом уже класичним гоголівським комедіям.

І тільки в третьому розділі на «кін» монографії прямо входить тема взаємин Тараса Шевченка та Михайла Щепкіна. Дослідниця на строгій документальній основі простежує історію їхнього знайомства і подальшої щирої дружби і взаємопідтримки, особливо зосереджуючись на періоді Шевченкового «післязаслання» та факті приїзду вже понадсімдесятилітнього М.Щепкіна до Нижнього Новгорода, аби побачити звільненого поета. І в цьому розділі виписане «коло сучасників» Щепкіна й Шевченка (особливо – Гоголь, П.Куліш), а також проведено історико-текстологічне коментування Шевченкових творів, які мали посвяту М.Щепкіну («Чигирин», «Заворожи мені, волхве», «Неофіти»). До аналітичного літературознавчого тексту подається цікавий і доречний ілюстративний матеріал. З.Тарахан-Береза цілком слушно наголошує на вельми важливому значенні приїзду Щепкіна до Нижнього Новгорода: «Щепкін, безсумнівно, воскресив у Шевченкові віру в себе і свій талант. Про це свідчить і триптих «Доля. Муза. Слава», створений 9 лютого 1858 року також у Нижньому Новгороді вже по від’їзді актора…» (с. 191).

Нарешті, розділ четвертий – «Таємниця одного портрета». Певно,треба сказати, що він має помітно інакшу «фактуру», хоча цілком від перших трьох не відособлений, бо ж імена Шевченка і Щепкіна тут активно фігурують. З.Тарахан-Береза оповідає про власне, як пишеться в анотації до книги, «оригінальне дослідження щодо живописного твору Т.Г.Шевченка «Портрет Михайла Щепкіна», але йдеться тут не про відому Шевченкову картину 1858 року, а про портрет, датований орієнтовно 1843 роком. Авторка описує історію віднайдення твору, низку експертних оцінок щодо нього, подає відповідний документально-ілюстративний матеріал, з якого достатньо переконливо висновується, що описаний «Портрет невідомого» є твором Т.Шевченка, на якому зображений М.Щепкін.

Є в аналізованій книзі й кілька своєрідних, як мовилося, «вставних новелок» (с.с. 85, 115, 123), котрими коментуються три малознані портрети (М.Щепкіна, Е.Рашель, Т.Шевченка), авторство й історія створення яких не доведені, але ж такі, що дотичні до осмислюваної в монографії тематики.

Безсумнівно, слід відзначити поліграфічні якості книги, котру можна вважати вельми вартісним науково-творчим дослідженням, вагомим внеском Зінаїди Тарахан-Берези не тільки в шевченкознавство, але і в щепкінознавство.

Видання стане добрим дарунком авторки до 200-літнього Шевченкового ювілею, до 225-річчя Михайла Щепкіна, та й до свого ювілею теж, із яким шановну Зіну Панасівну треба щиро привітати.

 
 

Д-р Володимир Карпинич, (Філядельфія, США)

 

Нова сторіночка у шевченкознавстві

 

n155-4

3інаїда Тарахан-Береза

2012 року в київському видавництві «Мистецтво» побачило світ цінне дослідження відомого українського шевченкознавця Зінаїди Панасівни Тарахан-Берези «Заворожи мені, волхве…», присвячене 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка і 225-річчю від дня народження одного з його близьких друзів Михайла Щепкіна.

Чим же цінне це видання і в якій мірі воно збагачує шевченкознавство? На базі історичних матеріялів з державних та приватних архівів, музеїв України та інших країн автор вперше в Україні ґрунтовно дослідила обставини, що стосуються створення портрета знаменитого російського актора і приятеля Тараса Шевченка Михайла Щепкіна.

Авторка не лише довела оригінальність цього портрета, переконливо з’ясувала час появи твору і те, що він належить пензлеві Т. Шевченка, але й висвітлила взаємини Михайла Щепкіна з Україною, Тарасом Шевченком, і загалом творчий шлях актора.

Шевченкове коло друзів та приятелів було надзвичайно широке, але при цьому одним з найближчих до нього людей був саме Михайло Щепкін. Починаючи від першої зустрічі у Києві 1843 року, вони стали вірними друзями, глибоко шанували одне одного. Дружба сприяла творчому зростан7ню обох мистців. Поетична рукописна збірка Т. Шевченка, «Три літа» символічно в’яжеться з М. Щепкіним. Як доказ – збірка наявно відкривається такими творами, як «Чигрине, Чигрине …» і «Заворожи мені, волхве», які поет присвятив артистові. Т. Шевченко дарував своєму дорогому приятелеві оригінали поетичних творів та мистецькі роботи, зокрема, у 1858 році - «Портрет Михайла Щепкіна». Мистецтвознавці оцінюють цей твір найкращим  в іконографії М. Щепкіна. До цих пір ця праця вважалася єдиним портретом М. Щепкіна роботи Т. Шевченка.

Науковець Шевченківського національного заповідника в Каневі Зінаїда Тарахан-Береза відкрила ще один портрет М. Щепкіна роботи Т. Шевченка - твір, який зберігався у родині Павенцьких у Львові.

Отож, сьогодні ще один живописний шедевр Т. Шевченка повернувся до нашого народу.

  


 

 

Ольга Білокінь, учений секретар Шевченківського

національного заповідника, м. Канів

(виступ на Сьомій науково-краєзнавчій конференції

«Черкащина в контексті історії України», присвяченій

200-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка і 60-річчю

утворення Черкаської 28 листопада 2013 року)

 

Ім’я, вкарбоване в історію краю:

шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза

 

Коли йдеться про видатні постаті Черкащини, то погляд передусім  спрямовується до глибин століть, до витоків нашої культури і духовності. У той же час чимало достойників, які гідно продовжують і розвивають традиції корифеїв, своєю подвижницькою працею уславили рідний край, – живуть поруч з нами. Серед них і відомий в Україні та за її межами шевченкознавець, провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника, кандидат філологічних наук (1978), заслужений працівник культури України (2000), лауреат премії імені Володимира  Вернадського Фонду інтелектуальної співпраці «Україна – ХХІ століття» (2002), автор монографій «Шевченко - поет і художник» (Київ, «Наукова думка», 1985), «Святиня: Науково-історичний літопис Тарасової гори» (Київ, «Родовід», 1998), «Заворожи мені, волхве…»: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін» (Київ, «Мистецтво», 2012), понад трьохсот наукових публікацій у вітчизняних та зарубіжних часописах.

 
 З. Тарахан-Береза і кобзар В. Горбатюк

Говорять, що долю людини висвітлюють небесні знаки – треба лише вміти їх читати. Таких знаків провидіння в житті Зінаїди Панасівни було безліч, і всі вони пов’язані з Каневом, Тарасовою горою – національною святинею України. Народилася вона в сім’ї, яка побожно схилялася перед Шевченковим словом, в хатинці біля дороги, що вела на Чернечу гору. Було це 22 травня – в день, коли нація відзначає навічне повернення в Україну Тараса Шевченка, 1939 року – в рік відкриття Шевченківського меморіалу.

З. П. Тарахан-Береза закінчила філологічний факультет (1962) та аспірантуру (1978) Київського університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «українська мова та література». Працювала вчителем Богданівської середньої школи на Закарпатті, а з 1966 року – науковим співробітником, заступником директора з наукової роботи, провідним науковим співробітником Шевченківського національного заповідника. Нині її знають як невтомного дослідника історії Чернечої гори, феномену Тараса Шевченка. Справою життя Зінаїди Панасівни стало збереження, відтворення найважливіших подій, явищ, імен, пов’язаних з історією Тарасової гори, пам’яттю Шевченка.

Під час навчання в університеті та роботи в заповіднику вона брала участь у чотирьох наукових експедиціях шевченківськими місцями України, Литви, Росії, Казахстану. Її праці надруковано в «Шевченківському словнику» (1976, 1977), збірниках «В сім’ї вольній, новій», «Українське літературознавство», «Вивчаємо Шевченка», збірниках праць наукових шевченківських конференцій. У складі творчого колективу З.П. Тарахан-Береза підготувала перше видання збірника «Із книги народної шани» (Дніпропетровськ, «Промінь», 1976), упорядкувала друге видання (1989), є автором буклетів та путівників з історії Тарасової гори. Під науковим керівництвом Зінаїди Панасівни було створено експозицію музею до 175-ї річниці від дня народження Т. Шевченка. Чимало зусиль доклала дослідниця, щоб відтворити у 1991 році перший народний музей Кобзаря – «Тарасову світлицю», повернути до Шевченківського меморіалу та реставрувати пам’ятник-хрест 1884 року, встановити Останній шлях Кобзаря на канівській землі, місце, де Шевченко мріяв побудувати хату, – урочище Мотовиловщина (вершина Великого скіфського городища). Їй вдалося відшукати могилу Ликери Полусмак (колишньої нареченої Т. Шевченка) на канівському цвинтарі вулиці Сільце, відродити сторінки перебування її в Каневі.

Справжньою подією у культурному житті краю стала книга дослідниці «Святиня» – глибоке наукове дослідження історії Шевченкової могили, в якому на основі величезної кількості документальних, історичних, літературних, джерел, власних спостережень переглянуто й переосмислено майже півторастолітній шлях народу до своєї духовної вершини, до храму людської душі.  Під час презентації «Святині» у Каневі Володимир Біленко, журналіст, колишній науковець музею Тараса Шевченка, підкреслив: «Ця книга народжена з великої любові, відчуття причетності, свого обов’язку перед Україною, перед пам’яттю Шевченка» [1, 5].  2001 року видавничий центр «Просвіта» (Київ) здійснив друк прилоги до книги  «Святиня» –  «Тарас Шевченко, Святиня і сучасна Україна».

Записані З.П. Тарахан-Березою свідчення очевидців трагічних сторінок українського народу склали основу книги  «Святиня і голодомор» (Львів, ПП Сорока Т.Б., 2003). Автором спогадів стала і її мама – Марія Гаврилівна Береза, це її слова: «Не забудьте ж, бо буде гірко мені і на тому світі» [2, 19]  стали епіграфом видання. А житель Монастирка, що поруч з Тарасовою горою, Олексій Слинько повідав не лише про горе власної родини, а й показав майже стерті часом горбочки на цвинтарі, що межує з його садибою. Тут у роки 1932-33 роки йому, виснаженому голодом підлітку, доводилось ховати маленьких мучеників – діток з навколишніх сіл, яких батьки везли пароплавом у пошуках шматка хліба. Тоді пристань для пароплавів була неподалік Тарасової гори.  Але в дорозі дітки часто помирали, і батьки несли їх до найближчого цвинтаря. Десять років тому на цьому місці було встановлено пам’ятний знак, а у скорботні дні пам’яті жертв голодомору проводяться поминальні панахиди, жалобні мітинги.

 

 З. Тарахан-Береза і родич Т. Шевченка, краєзнавець М. Лисенко

Зінаїда Панасівна завжди виявляє справжню громадянську мужність, відстоюючи священну вершину. Її пристрасне слово звучало і під час захисту заповідних Тарасових обріїв у Каневі, зокрема в 1988-1989 роках, коли Міннафтогазбудом та Міненерго СРСР було розпочато будівництво промислових об’єктів у зоні охоронного ландшафту Шевченківського меморіалу; 2000 року, коли приймалось рішення щодо розміщення там алюмінієвого заводу, 2010 – при вирішенні питання, будувати чи не будувати в Каневі перевантажувальний зерновий термінал ТОВ СП «Нібулон». «Наші попередники, – пише авторка «Святині», – зуміли донести до нас незайманою цю невимовну красу, що одухотворює і возвеличує людські душі. Наш священний обов’язок – зберегти її для прийдешніх поколінь» [3, 538].

Стараннями Зінаїди Панасівни було започатковано  науковий архів заповідника, залучено до його створення відомих краєзнавців Черкащини. Величний літопис Тарасової (Чернечої) гори доповнено досі маловідомими сторінками. Це, зокрема, і результати досліджень науково-пошукової експедиції, проведеної під науковим керівництвом З.П. Тарахан-Берези. Записані свідчення колишніх в’язнів концтабору, влаштованого фашистами в музеї Тараса Шевченка у 1943 році, стали початком грандіозної роботи по відновленню історичної справедливості щодо людей, які там постраждали. Сьогодні, напередодні 70-річного ювілею визволення Канева та України, ці спогади нагадують, ціною яких жертв була здобута перемога. В’язні табору, влаштованого в музеї Шевченка, змушені були копати окопи, земляні укріплення. Ось як про це згадує Олександра Донець у 1992 році: «Особливо тяжко було години в чотири, перед досвітком. Було схиляєшся на лопату, бо лягти всередині мокро. Над Дніпром у цей час горіли ракети, освічували – і в цей час Дніпро обстрілювали з цієї й тієї сторони. Чуть було, як з того берега наші розмовляли. То хотілося туди до них, щоб переплисти, утекти. Потім повертали нас назад, здавали під щот… І знову та ж баланда страшна, цей страшний холод, у якому ми були роззуті, роздіті, порвалося все… А дома нас уже зовсім похоронили, зустріли з таким плачем, аби ніколи воно не повернулося таке і ніхто не пережив те, що ми переживали» [4, 59].

Дослідження Зінаїди Панасівни, як правило, розгортаються в глибокі аналітичні праці. Працюючи над атрибуцією портрета Михайла Щепкіна, побаченою нею у Львові у приватній колекції, З.П. Тарахан-Береза не лише остаточно встановила  його оригінальність, час створення, авторство Тараса Шевченка та особу портретованого, а й зовсім по-іншому подивилася на постать видатного актора та на його взаємозв’язки з Україною, її Пророком, розкрила невідомі досі сторінки його життя та творчості, побачила в ньому не лише російського (як одностайно стверджували до цього часу всі українські та зарубіжні видання), а й українського актора, котрого наш народ ще за його життя визнав народним артистом України, який разом з Іваном Котляревським та Григорієм Квіткою-Основ’яненком стояв біля витоків  національного театру.

Так народилося науково-популярне видання «Заворожи мені, волхве…»: Тарас Шевченко і Михайло Щепкін», яке вийшло друком за державною програмою «Українська книга» 2012 року у видавництві «Мистецтво». Книгу  присвячено 200-літньому ювілею Т. Шевченка та 225-літтю М. Щепкіна. У цьому виданні вміщено також портрет юного Тараса Шевченка [5, 122], інші документальні раритети,  які публікуються в Україні вперше (майже всі вони розшукані автором книги в державних та приватних архівах, численних музеях України та зарубіжжя). «Книгою про двох побратимів-подвижників» назвав це дослідження доктор філології, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького В. Поліщук [6, 13], професор, д-р В. Карпинич із США (Філядельфія) підкреслює: «Сьогодні ще один живописний шедевр Т. Шевченка повернувся до нашого народу»   [7, 10].

І це ще одна риса наукової діяльності Зінаїди Панасівни – відроджувати втрачені відомості, аналізувати їх, вплітати до історії краю. Так, присвячуючи статтю унікальному виданню «Повернені шевченківські раритети» (передмова С. Гальченка, упорядкування, науковий опис колекції та примітки С. Гальченка і Н. Лисенко), що вийшло друком 2010 року, З.П. Тарахан-Береза особливу увагу приділила малюнкам Г. Честахівського, виконаним під час перевезення домовини Т. Шевченка 1861 року з Петербурга до Канева. Вона виконала нелегке завдання – «реконструювати їх, повернути в первісне річище, не порушуючи сюжетної канви та глибокого задуму їхнього творця – Г. Честахівського» [8, 95], встановивши таким чином хронологічну послідовність 27 малюнків.

 
 На Тарасовій горі
З. П. Тарахан-Береза активно працює над науковими обґрунтуваннями історичної основи розвитку Шевченківського національного заповідника, його значення в духовному житті України.

Копітка невтомна праця дослідниці по віднайденню, опрацюванню та осмисленню першоджерел  дозволила повернути із забуття Церкву Покрови Пресвятої Богородиці, яка стане свідченням героїчної і водночас трагічної долі українського народу. Під час підготовки Шевченківського національного заповідника до відзначення на міжнародному рівні 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка особливо гостро постало питання достовірного відродження історико-культурного середовища Тарасової (Чернечої) гори. Серед інших заходів, передбачених Указом Президента України №257/2012 від 11 квітня 2012 року «Про додаткові заходи з підготовки і святкування 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка» намічено і спорудження церкви біля Тарасової гори.

 Питання про її відтворення було порушене  понад десять років тому  у зв’язку із зверненням Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка до Шевченківського національного заповідника з пропозицією побудувати сучасну церкву на території меморіалу. Оскільки така пропозиція  суперечила б чинному вітчизняному та світовому законодавству щодо збереження таких всесвітньовідомих пам’яток, Шевченківський національний заповідник на основі наукових досліджень З. П. Тарахан-Берези запропонував замість сучасного храму на території меморіалу відродити давню церкву, яка знаходилася під Чернечою горою. Таким чином ідею Тарасової церкви буде  втілювати відтворена дерев’яна козацька церква.

У результаті тривалих пошуків документальних даних про цю втрачену нашим народом історичну церкву дослідниці вдалося зробити сенсаційне відкриття, встановивши, що у 18 столітті біля західного підніжжя Чернечої гори справді знаходилася невеличка козацька церква Покрови Пресвятої Богородиці. Її існування підтверджено численними документами, знайденими науковцем в архівах Києва, зокрема, в  Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського та Центральному історичному архіві України.  Відтворення історичної козацької церкви Покрови Пресвятої Богородиці розкриє походження самої назви Чернечої (Монастирської) гори, її історичне минуле, збереже її заповідність.

Козацька церква Покрови Пресвятої Богородиці була духовним центром Канівського Свято-Покровського чоловічого монастиря під Чернечою горою. Цей монастир було знесено польськими жовнірами у 1776 році. На щастя, греко-уніати, не маючи для богослужіння власного храму, не зруйнували цієї церкви, а розібрали її та перенесли до спустошеного у 1678 році турецько-татарськими ордами Успенського собору. Саме на цьому місці її і змалював видатний французький митець  Жан-Анрі Мюнц.  Зображення цієї церкви (акварельний та олівцевий малюнки)  знайдено З.П. Тарахан-Березою в архівах Варшави та Москви.  

Наукове обґрунтування, підготовлене З.П. Тарахан-Березою, було направлено до державних органів влади, пам’яткоохоронних інституцій, громадських організацій, засобів масової інформації. А цієї осені невеличка  дерев′яна  трибанна церква знову відроджується з сивих віків у Монастирку, під Тарасовою горою, за пам’ятним знаком Івану Підкові, «як символ духовної єдності і мертвих, і живих, і ненарожденних дітей України, незнищенності безсмертного духу нашого народу» [9, 3].   

Історія Тарасової (Чернечої) гори, життя і творчість Кобзаря стали життєвим покликанням Зінаїди Панасівни. Адже, як стверджує дослідниця, саме Шевченкове слово «допоможе нам нарешті осягнути невмирущі Заповіти нашого духовного батька і передусім – Любові, Єднання та Братолюбія, які сьогодні так необхідні кожному з нас для будівництва Незалежної, Соборної, Демократичної Української Держави» [10, 23].   

Література  

1. Презентація «Святині» у Каневі // Чернеча гора. – 1999. - №1. 2. Святиня і голодомор : Свідчення очевидців / – Львів : ПП  Сорока Т. Б., 2003. – 60 с. 3. Тарахан-Береза З.П. Святиня: Науково-документальний літопис Тарасової гори. – К.: Родовід, 1998. – 543 с. 4. За колючим дротом. - Черкаси : Вертикаль, 2008. – 104 с.7. Карпинич В. Нова сторіночка у шевченкознавстві // Свобода (США). – 2013. - №34. 5. Тарахан-Береза З.П. «Заворожи мені, волхве…» : Тарас Шевченко і Михайло Щепкін. -  Київ : Мистецтво, 2012. – 353 с. 6. Поліщук В. Книга про двох побратимів-подвижників // Слово Просвіти. – 2013. - Ч. 29. 7. Карпинич В. Нова сторіночка у шевченкознавстві // Свобода (США). – 2013. - №34. 8. Тарахан-Береза З.П. Повернені шевченківські раритети // Слово і час. – 2011. – №12. 9. Тарахан-Береза З. Кобзарева (Козацька) церква або Яким має бути храм під Чернечою горою // Чернеча гора. – 2004. – 1 (21). 10. Тарахан-Береза З.П. Тарас Шевченко, Святиня і сучасна Україна. – К. : Вид. центр «Просвіта», 2001. – 24 с.

 

 

 
 
Share |

Оцінка користувачів

Оцінити статтю


Останні статті

Письменник країни дитинства Всеволод Нестайко

Додано: 11.02.2020, 10:06

До 90-річчя з дня народження Далі ...

Вечір пам`яті Василя Симоненка

Додано: 21.01.2020, 10:44

17 січня відбувся вечір пам`яті Василя Симоненка Далі ...

Євгенії Горєвій 90 років

Додано: 9.01.2020, 11:13

6 січня виповнилося 90 років талановитій поетесі Далі ...
При використанні матеріалів сайту, наявність гіперпосилання обов`язкова