Дещо про Канів і мистецтво. Микола Стороженко про літні практики у Каневі 1950-1951рр.

Вже близько двох років промайнуло відтоді, як перестало битися серце Миколи Андрійовича Стороженка – народного художника України, дійсного члена Академії мистецтв України, члена Національної Спілки художників України, лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, професора НАОМА.

Микола Стороженко є автором мистецької Шевченкіани, яку вважаємо однією із найпотужніших серед усього огрому художніх робіт, сторених митцями у результаті прочитання і осмислення Кобзаревих поезій.

У травні 2013 року коло Тарасової могили здійснилося знаменне поєднання потужних творчих енергій геніїв-творців українського народу: тих, що на віки - понад часом і простором, - вперше на Чернечій горі експонувалася виставка графічних творів Миколи Стороженка до „Кобзаря” Тараса Шевченка. Вона присвячувалась грядущому 200-літтю від дня Шевченкового народження.

Тоді ж вклонитися Кобзаревій могилі та відвідати музей на Тарасовій горі прибув і сам Микола Андрійович спільно із знаними українськими митцями - Олесем Солов’єм, Василем Корчинським і Олександром Цугоркою. Пізніше планувалися нові зустрічі й творча співпраця з художником, але сталося так, що цей візит на Тарасову гору був для митця останнім.

Під час перебування на Тарасовій горі в дар музею Микола Андрійович передав мистецький альбом „Мій Шевченко”, у якому вміщено художні твори, навіяні поезією Великого Кобзаря з текстовими коментарями художника. А ще автор подарував до музейної збірки три олійні роботи, створені під час студентських практик на початку 50-х років ХХ століття: „Дорога на Канів” (1951р., картон, олія), „Чернеча гора” (1951р., картон, олія), „Лиса гора” (1951р., картон, олія).

У музейній Книзі вражень рукою Миколи Стороженка за підписами його колег залишився запис: 

„Наше життя – у Великій Душі Тараса Шевченка і вічність імені народу. Ми уклінно вдячні колективу музею за офіруючий подвиг великої праці, за ту любов до Творця Нації.

                                  Микола Стороженко, з почуттям щирості і любові.

                                                                24.05.2013р.

       Олесь Соловей

       Василь Корчинський

       Цугорка Олександр”

Відвідання Канівщини, уклін могилі Кобзаря викликали в художника спогади про студентські роки і практичне   навчання на канівському пленері. Тому пізніше, у телефонній розмові, Микола Андрійович переповів свої згадки про мистецьке життя Канева середини 20 століття. Таким чином, у загальних рисах розкривається творча атмосфера, яка формувалася на Канівщині студентами і викладачами Київського державного художнього інституту, засвідчується участь місцевих жителів у цьому творчому процесі,  називаються візії і теми, які хвилювали молодих художників, давали поживу їх творчій уяві, і, згодом поставали на полотнах і графічних аркушах.

Наступний запис було здійснено 04.08.2013 за телефонною розмовою з М.А. Стороженком:

Життя вирувало навколо Тарасової гори. Був постійний рух людей: відвідувачі - дорослі і діти, кобзарі коло могили та внизу біля підніжжя, - часто не по-одному, а одразу кілька співців у різних місцях. Відчувалася всенародна любов та щира пошана до Тараса Шевченка. Протягом літа у Каневі на практиці бували студенти двох київських вузів - художнього інституту та університету.

Молоді художники, студенти перших двох курсів виконували нескінченно багато начерків та ескізів Шевченкової могили, споруди музею і його внутрішньої експозиції. Зображали вони і прочан, що йшли безперервно до Тарасової усипальниці, та, звісно ж, кобзарів, які ніби перемандрували з поетових віршів; серед них і кобзаря на прізвище Прудкий (вірогідно, мова йде про Никона Прудкого (Т.М.)).

Було сходжено безліч доріг, стежок і пересічної місцевості, на човнах, шлюпках і плотах подолано водний простір Дніпра. Було віднайдено величезну кількість цікавих ракурсів, сюжетів, тематичних і технічних вирішень у межах ближнього та дальнього видноколів. Молодим художникам уповні вистачало натури, енергії та завзяття: мальовничі види Тарасової гори і її околиць, розгорнутий обрій з величною рікою, староденний Канів з навколишніми селами Пекарі, Келеберда, Прохорівка, Григорівка, а ще - гостинні і колоритні місцеві мешканці.

Спілкування з екскурсоводами музею Тараса Шевченка, а також щирі розмови з людьми приносили багато поживи для художньої уяви юних митців. Історія нелегкого перевезення Шевченкової домовини до Канева опрацьовувалася студентами у різних варіаціях, особливо епізоди складного транспортування труни з пароплава до мілкого берега під час весняної повені, а потім і до Успенського собору. Мешканець с. Пекарі та жителька Канева (імена і прізвища вже забулися) переповіли збережені в народній пам’яті, а ще величально прикрашені епічним словом легенди-спогади про відвідування Тарасом Канівської землі. Ці розповіді одразу ж знайшли своє відображення в тематиці художніх робіт.

Пейзажі, тематичні картини та портрети проступали крізь нашвидкоруч створені начерки і ескізи. Поступово, день за днем, виставковий зал літньої бази  заполонювали свіжі роботи, котрі тут же підсихали і готувалися для осіннього звіту в інституті. Ці імпровізовані мистецькі виставки залюбки відвідували жителі й гості Канева, а практиканти Київського університету стали постійними шанувальниками молодих талантів. Часто на роботах люди упізнавали себе, або родичів, друзів, сусідів. Можна було помилуватися немовби й знайомим краєвидом, який, пройшовши крізь творчі меридіани митця, відкривав невідомі до цього часу потаємні значення: неопізнану раніше монументальну велич, чи, навпаки, камерність, ліричність і вразливість.

Особливо цікавими виставки ставали тоді, коли на стінах літньої бази з’являлися і так само підсихали роботи наставників-корифєїв. Керівники практик – знамениті майстри пензля, професори Київського художнього інституту невтомно навчали молодь і дуже цінували роботу на пленері, а особливо у Каневі. Тож, часто поруч з учнями, вони трудилися біля мольбертів, створивши цілу галерею живописних і графічних шедеврів на шевченківську і канівську тематику. Серед керівників літніх практик 1950-51 рр. були такі майстри, як Красний, Штільлман, та інші викладачі КХІ.

По закінченню канівської практики, студенти поверталися до художнього інституту. Традиційно щороку у просторому виставковому залі влаштовувалась так звана загальна „Виставка Канева”. Демонструвався повний об’єм робіт, виконаний практикантами - по 100-200 одиниць від кожного студента, а також твори їхніх вчителів. Сила силенна різнорідного матеріалу від різних авторів розміщувалася щільно на стінах і на підлозі. Така всебічна повнота викладки мистецьких творів вражала уяву.

Колективна художня праця різних поколінь української мистецької школи створювала унікальний шедевр: розгорталася грандіозна  панорама Канівського краю та його духовного центру – Тарасової гори.

І до сьогодні робота не закінчується. Вічна, як світ творчість, народжує вічне, як наша земля мистецтво. Так буде завжди.

Київський художній інститут щороку проводив пленерні студентські практики у Каневі з 1930-х (окрім років воєнного лихоліття) - до середини 1980х років (точніше, до аварії на Чорнобильській АЕС). Таким чином, за півстоліття тут була вихована ціла плеяда українських митців. Багато колишніх студентів різних поколінь і самі стали метрами- класиками вітчизняної художньої справи. Серед них, зокрема, імена авторів, твори яких час від часу можна бачити у виставкових залах на Тарасовій горі: Тетяна Яблонська, Іван Красний, Тетяна Красна, Олександр Ольхов, Василь Забашта, Олексій Фіщенко, Микола Стороженко, Тимофій Лящук, Валерій Франчук, Марина Соченко, Андрій Яланський, і багато інших авторів.

Сьогодні мистецький дух і традиції підтримуються у музейному, галерейному і навчальному середовищі Канева, а головно – Шевченківським національним заповідником. Маємо багатолітній досвід співпраці з митцями, на постійній основі організовуємо художні виставки, у музейних фондах формуємо  високовартісну мистецьку колекцію. Все це дає підставу вважати Канів прямим продовжувачем традицій Шевченка-художника, а також українського мистецтва і кращих зразків професійного колекціонування.

Слід згадати й про те, що навчальна база НАОМА (колишнього Київського державного художнього інституту), як і багато років тому, знаходиться у периметрі давнього канівського історичного  кутка Бесарабія. Нині вона у стані консервації, та перебуває в довготривалому очікуванні відновлення активного процесу літніх практик студентів-художників, творчих пленерів.

Свого часу потужні мистецькі традиції Канівщини були  розроблені й структуризовані такими двома національними інституціями, як Національна Академія Образотворчого Мистецтва і Архітектури (НАОМА) і Шевченіквський національний заповідник, а також  окремими творчими пресоналіями - митцями, літераторами, архітекторами, скульпторами, композиторами, музейниками, істориками, краєзнавцями, освітянами, науковцями, державними закладами, а також відомими і достойними діячами країни.

З огляду на вищезазначене, можна припустити, що Канів, як місто з офіційним туристичним статусом, має всі підстави, аби й далі поглиблювати і розвивати культурно-мистецькі традиції, започатковані Шевченковою музою та, власне, поетовим вибором саме цього чарівливого куточка України для життя.

Тетяна Матлах.